Олександр РАКИТСЬКИЙ: «У роздягальні після поразки від «Зеніта» в нас була істерика»
628 
Впродовж двох років Олександр Павлович відкладав наше інтерв’ю. Щиро зізнався, що в глибині душі має образу на Львів… Мовляв, не запрошують у місто його молодості, не цікавляться, як у нього справи. Потім вперто відмовлявся спілкуватися по телефону. «Приїжджай у Москву, тоді і поговоримо». Врешті-решт, наша розмова таки відбулася.
Вважав за свій обов’язок нагадати українським вболівальникам про цю видатну постать в історії львівських «Карпат». У СРСР його знали, перш за все, як дублера видатного Лева Яшина. Згодом Олександр Павлович опікувався молодими голкіперами московського «Локомотива». А з часом відважився на справжню авантюру — вирушив у Африку, де більше десятка років тренував місцеві команди. Погодьтеся, нешаблонна біографія.
Бубукін в автобусі, обіцянка Іванова, зламана ключиця
— Першого дня липня вам виповнилося 69. Вік поважний, але в душі відчуваєте себе молодшим?
— Не скаржуся. Проблеми такі, як у всіх пенсіонерів. Буває, запрошують у школи — взяти участь у майстер-класах для підростаючого покоління.
— У спогади поринаєте часто?
— Зараз більше нічого не залишається. Відразу скажу, що про Львів згадки лише хороші. Хотів би, звичайно, приїхати, але не запрошує ніхто. Мабуть, забули.
— Та ні, вважають вас кращим воротарем «Карпат», у вболівальницьких колах постійно згадують. Пригадуєте, як опинилися у львівській команді на початку 70-х?
— Мене запросив до Львова тодішній наставник «Карпат» Валентин Бубукін.
— Кажуть, специфічним чоловіком він був…
— Так, своєрідна людина, з гумором. Пригадую, як в Ялті примусив крос бігти. Відвіз в поле і сказав: «Біжіть десять кілометрів». Думали, що виконуватиме вправу разом з нами. Біжимо з хлопцями і бачимо : автобус поруч проїжджає, а у віконці — Валентин Борисович (сміється. — Л.К.). У той же час Бубукін мені дуже допоміг.
— Як саме?
— Прикро, але майже півроку я не мав права грати за «Карпати». Тренувався і спостерігав за матчами. Жив разом з Анатолієм Васильєвим на квартирі. Нас обох ніяк не могли заявити. Добре, що Бубука таки довів цю справу до кінця.
— З яких причин не отримували дозвіл на заявку?
— Я приїхав до Львова з московського «Торпедо». Були проблеми з документами, не відпускали. Написав заяву з проханням відпустити з команди. Тренер «автозаводів» Валентин Іванов відповів: «Ти більше грати не будеш. В жодній команді». Зв’язки у нього, звичайно, серйозні були. Хотів зробити так, щоб я кар’єру передчасно закінчив.
— Ви, як корінний москвич, до життя у Львові швидко адаптувалися?
— Більшість часу я проводив на базі у Брюховичах. У Львові жив поруч зі стадіоном на вулиці Липова алея. Мене все влаштовувало, жодних проблем. Із вболівальниками також все було чудово. Спочатку було не так гладко, але згодом прийняли мене. Одного разу зламалася машина — приїхав на станцію техобслуговування. Місцеві хлопці впізнали мене, все відремонтували і ні копійки не взяли.
— Один з перших матчів за «Карпати» ви зіграли проти «Торпедо». Дуже принципова гра для вас була?
— Безперечно. Ми їх двічі в тому сезоні обіграли. Тим більше, що в одному з матчів я отримав травму. Екс-партнер Вадим Никонов «влетів» у мене. Майже весь тайм грав зі зламаною ключицею.
— Читав, що у вас в «Торпедо» були не найкращі відносини з колегою по амплуа Віктором Банніковим…
— Та ні, просто натягнуті… Він був своєрідною людиною, хитрою. Перед матчами в Грузії, наприклад, у Тбілісі чи Кутаїсі, Банніков миттєво хворів. Тільки-но гра вдома з Алма-Атою — він вже здоровий. Хоча, мушу сказати, він був чудовим воротарем. Конкурувати було непросто.
«Тримайте Кіпіані», «товарняк» з «Міланом», розмови з Яшиним
— «Карпати» ваших часів були зірковою командою, що двічі поспіль ставала четвертою в СРСР. Кого вважаєте найсильнішим виконавцем?
— Відзначив би Поточняка і Лихачова. Та й Левко Броварський був класним футболістом. У нас склад підібрався прекрасний — всім під 30, команда однодумців. Ділити нам було нічого… Виходили і перемагали майже всіх.
— Іван Герег розказував, що ви прекрасно взаємодіяли із захисниками. Розуміли один одного без слів…
— Це правда. Ми були єдиним цілим. Якщо хтось із захисників основного складу вибував у лазарет — я не знав, що робити, було дуже незвично. Поточняк віддавав мені передачі, не дивлячись на мене. Знав, де я стоятиму. Товаришували поза полем, всі дні народження разом святкували. Поточняк, Герег, Чорба — бездоганні захисники. Молоді Андрющенко і Баль також добре влилися у склад.
— У кого з карпатівців був найсильніший удар?
— Володя Данилюк сильно бив. У Федора Чорби штрафні добре виходили. Пробивав з різних позицій. Непогано Валерій Сиров бив. Він завжди персонально грав з Кіпіані. Виводив грузина з рівноваги. Я завжди кричав: «Тримайте Кіпіані» або «Тримайте Блохіна». Неперевершені гравці!
— У творця тієї команди Ернеста Юста у Львові бездоганний авторитет.
— Це найбільш інтелігентний тренер, якого я коли-небудь зустрічав. Це надзвичайний тренер. Жодного разу голос не підвищив на нас… Унікальний випадок.
— 1976-го «Карпати» вирушили на товариський матч з «Міланом», який звели внічию — 1:1.
— Ми повинні були вигравати. Непогано їх «возили».
— Італійці вас недооцінили?
— Навпаки. Нам сказали, що гратимемо проти сільської команди (сміється. — Л.К.). А тут «Мілан» приїжджає… Наша команда була досвідченою. Кого нам боятися?
— У «Карпатах» ви провели кілька сезонів поспіль майже без замін. Фізично витримували?
— Для мене це була не проблема. Вік дозволяв, здоров’я — також. Лев Іванович Яшин теж грав без замін. Навіть на тренуваннях не дозволяв собі слабинки.
— Які якості перейняли у легендарного воротаря?
— Я навчився у нього всього. Тривалий час жив з ним в одній кімнаті, багато розмовляли. Яшин був надзвичайно працьовитим. У важливих матчах він завжди грав дуже впевнено, на «п’ятірку». Це неймовірна стабільність.
— Між воротарями завжди існує конкуренція. У вас з ним як було?
— Жодної конкуренції. З таким воротарем конкурувати неможливо. Різниця у віці була величезною — 20 років. В нього коліна боліли наприкінці кар’єри. В кубкових матчах стабільно мене випускали. Лев Іванович виходив лише на фінал.
Трагедія 1976-го, вояж в Бурунді
— Медалі від «Карпат» дивовижним чином тікали двічі — у весняному і осінньому чемпіонатах 1976-го. Справжня трагедія для Львова…
— Ми зобов’язані були потрапляти на п’єдестал. Навіть боляче про це говорити, хоч і 40 років пройшло. В останньому матчі із «Зенітом» нас «сплавили». Ми собі піджаки підготували для медалей, дірки поробили… Сказали, що із гравцями «Зеніту» домовилися. Перестрахувалися. Ми не були готовими…
— Гравців суперника не питали, в чому справа?
— Вони сказали, що нічого не знають. Били по «дев’ятках», «влетіли» ми — 0:3. Обманули нас. Були люди, які цим займалися. Сказали нам, що все гаразд. Пообіцяли, що містом нас повезуть, святкування організують, ресторан замовили. Психологічно ми були неготовими. В роздягальні всі хлопці ридали, була істерика.
— Ім’я махінатора знаєте?
— Так, але не буду його називати.
— Скажіть, принаймні, ця людина зі Львова?
— Ні, він не львівський.
— Не намагалися його потім знайти?
— Та ні, поговорили з хлопцями і вирішили, що не варто. Поїхали на збори і залишили все, як є. Якби не програли, то могли б другими фінішувати.
— Відходили морально від провалу довго?
— Дуже важко і довго. Всі ми були надломлені. Після цього все розвалилося. Когось почали відраховувати з команди, хтось сам пішов. За рік «Карпати» вилетіли. Бачив, що справи кепські і прийняв рішення піти за власною ініціативою, щоб не вигнали. Сів у машину і поїхав у Москву.
— Останній матч у складі «Карпат» у вас не вдався — в Донецьку за рахунку 0:2 вас замінили на 15-й хвилині…
— У мене був радикуліт, постійно грав «на уколах». Ще наприкінці 60-х боровся з хворобою.
— Після завершення кар’єри ви зайнялися тренерською діяльністю. Робота в Бурунді — справжня екзотика.
— Я наїздився по Африці вдосталь. Влітку 1985-го в Спорткомітеті запропонували кілька варіантів поїздок за кордон. Вписав своє ім’я у список. Одного дня телефонують — їдеш у Бурунді. Спочатку подумав, що у Францію їду, у край вина — Бургундію.
— Яка країна найбільше сподобалася?
— В Кенії сподобалося, в Руанді, Заїрі, ПАР… В Бурунді мене також все влаштовувало. Там я провів 12 років, а моя команда «Інтер» постійно виступала в місцевому аналозі Ліги чемпіонів. Вісім чи дев’ять разів став чемпіоном, очолив місцеву збірну.
— Сім’я з вами була?
— Так, дружина Марина, син та донька. Різного натерпілися, ось уже 45 років разом. Марина у мене — балерина «Большого театра». Не один рік з Майєю Плисецькою працювала.
Любомир КУЗЬМЯК.