ГлавнаяУкраинаЭксклюзивРавіль ШАРІПОВ: «Бувало, нам прочищали мізки — відправляли на екскурсію на завод»

Равіль ШАРІПОВ: «Бувало, нам прочищали мізки — відправляли на екскурсію на завод»

У 80-х на всю країну лунала слава з берегів ДніпроГЕСу про подвиги уродженця Баку Равіля Шаріпова, який вправно вражав ворота суперників «Металурга»

Минуло десятиліття, і у місті козацької слави з’явився новий герой. Роман Бондаренко став символом запорізького «Торпедо» і залишається одним із кращих форвардів українського футболу кінця століття.
Вболівальників, які бачили гру двох запорізьких голеадорів можна сміливо називати щасливцями. Для тих, хто не мав змоги спостерігати за діями на полі Шаріпова і Бондаренка, залишається небагато варіантів. Переглядати рідкісну відеохроніку або читати про все в історичних нарисах. Біда в тому, що ні один, ні інший не люблять спілкуватися з пресою, і почути про подвиги минулого з перших уст є справою нереальною.
На щастя, Равіль Мінахметович після тривалих роздумів таки вирішив скасувати мораторій на спілкування з журналістами. Адже розказати про минуле і залишити по собі слід в історії — це мінімум, що ми можемо зробити для наших нащадків.

Медаль Степаненка, потенціал Олійника, набір

Равілю Мінахметовичу, ви дуже рідко, якщо не сказати ніколи, спілкуєтеся з журналістами. В чому справа?

— Маю на те певні причини, і не хотів би вдаватися в подробиці. Така у мене позиція.

— В Запоріжжя, що стало для вас рідним, ви приїхали 1980-го. З того часу безперервно живете у місті над Дніпром. Мабуть, як ніхто, знаєте ситуацію з середи-
ни. Чому з
футбольної карти зник «Металург»?

— Можу сказати лише одне — це трагедія. Ситуація жахлива не лише у нашому місті, а й у всій Україні. Це не нормально, коли фактично між собою змагаються три-чотири команди. Втім, такою є ситуація в державі. Чого можна вимагати від футболу?

— Нині ви очолюєте одну із запорізьких футбольних шкіл?

— Так, я керую СДЮСШОР «Металург». Це та спортшкола, яка була ще при СРСР. У місті існує ще одна ДЮСШ «Металург», але вона перебуває у приватній власності. В народі нас називають «Космосом», адже ми знаходимося в Космічному районі Запоріжжя.

— Вже не один рік ви працюєте з молодим поколінням і за цей час випустили в світ не один десяток футболістів. Ким пишаєтесь особливо?

— У мене багато вихованців, і насправді важко когось виокремити. Пишаюся тим, що покоління 1978-го року народження вже в 17-річному віці грало у вищій лізі. Це Яків Кріпак, Олексій Олійник, Андрій Каряка, Армен Акопян, Сергій Ільченко…

— Ще один ваш вихованець — Тарас Степаненко…

— Дуже розумна людина і хороший футболіст. Хлопець знав, чого хотів. Закінчив школу із золотою медаллю. Пишаюся ним і бажаю успіхів.

— До виховання якого футболіста довелося докласти найбільше зусиль?

— Я бачив найбільше таланту в Олексієві Олійнику. Він був улюб­ленцем і своєю грою нагадував Володимира Безсонова. Шалений потенціал і перспектива не трансформувалися у щось більше. В певний момент він мав розкритися, але цього не сталося. Весь свій потенціал Олійник не використав. Той же Каряка, наприклад, досягнув більшого.

З роками кількість талановитих дітей не зменшується?

— Природно, що раніше не було таких спокус, як комп’ютер. Діти більшість вільного часу проводили на свіжому повітрі. Я, наприклад, в жодній професійній секції не займався. Фактично з двору потрапив у команду майстрів. І мій випадок — не одиничний. Наше Баку подарувало футболу багатьох хороших футболістів. Кожна дитина — це неповторний світ зі своєю технікою, навиками і баченням гри.

— Чому ви обрали саме футбол, як основну дорогу у житті?

— Раніше такі часи були. Спочатку вулиця, потім професійний футбол. З ранку до ночі перебуваєш на полі… Ця історія не лише про мене, а й про багатьох моїх однолітків. Нинішню ситуацію не стільки відбором можна назвати, а набором. До нас часто приходять хлопці, яких треба навчати з нуля, стартувати з самого початку.

— Якою була ситуація в Баку з футболом у 50-х, коли ви робили перші кроки?

— Баку — футбольний регіон. Дворовий футбол у нас був дуже добре розвинутий. У нас народжувалися справжні самородки і таланти з неповторною технікою. Все, чого ми потребували, — невеличке шліфування. Можливо, моє щастя в тому, що я не пройшов навчання у спеціалізованій ДЮСШ. Нерідко буває таке, коли талант учня перевищує навики тренера. Гравцю забороняють імпровізувати і заганяють в рамки.

— У чому полягає головна проб­лема нинішнього дитячого українського футболу?

— У нас їх багато, але однієї я зрозуміти не можу. Якась нетипова аритмія у нас — якщо футболіст не має 180 см зросту, то він — не футболіст. Хто таке придумав? Якби у нас народилися Мессі, Агуерро та Іньєста, то дорога у футбол була б для них закрита. А ще у нас проблема з визначенням оптимального віку. У 17 — молодий, у 20 — молодий. Коли вони грати збираються?

Інтелект Горянського, дует з Маркаровим, пропозиція Тимошенка

— Свою кар’єру ви розпочали в Сумгаїті. Яким був ваш старт у футболі?

— У цьому місті я і служив, і грав одночасно. Тоді дозволяли суміщати ці дві справи. Армійських порядків, як таких, не було. Ми служили у спортроті, і нашим головним обов’язком був лише футбол. Про інше ми не думали. Жили в Баку, а грали в Сумгаїті, що знаходився на відстані 50-ти кілометрів від столиці.

— До речі, коли востаннє були на Батьківщині?

— Давно не був. Батьки померли, родичів там немає.

— Неодноразово доводилося чути про велику кількість сутичок і резонансних подій на матчах у цьому регіоні. Пригадуєте щось таке?

— Та ні, мирно все було. На моїй пам’яті жодних ексцесів не траплялося.

— 1974-го ви переїжджаєте в Орел, в команду «Сталь». Там вам довелося працювати з Борисом Татушиним — олімпійським чемпіоном 1956-го, людиною, яка згодом опинилася у в’язниці після скандалу з Михайлом Огоньковим і Едуардом Стрельцовим.

— У моїй кар’єрі було багато класних тренерів: Борис Татушин, Анатолій Крутіков, з яким «Спартак» вилетів до першої ліги і який 1960-го ­
став Чемпіоном Європи, Євген Горянський, Гаджи Гаджиєв, легенда «Шахтаря» Юрій Захаров, Олександр Томах. Стосовно Татушина, то ми з ним тісно спілкувалися, і він був людиною компанійською. Однак, коли ми запитували про його минуле, то він відповідав: «Усе одно нічого не розкажу».

— Євген Горянський — людина, що долучилася до прем’єрних кроків «Зірки» в класі «Б», потім створювала перші «Карпати», а також попрацювала в Миколаєві, Чернігові, Києві і Луганську. У Львові його запам’ятали, як перфектного фахівця…

— Відповім так: з усіх тренерів, які були в моїй кар’єрі, Горянський володів найвищим інтелектом з-поміж решти. Інтелігент, спеціаліст, що випередив час… Всі дивувалися, коли Євген Іванович висловлювався. Лаконічність, краса слів, вміння донести свою думку. Говорити так, як Горянський, не вмів ніхто. Дуже приємне враження справив на мене.

— 1976-го ви переїжджаєте у «Динамо» з Махачкали. Як вам жилося в Дагестані?

— Футбол там любили завжди. Стадіони заповнені, умови хороші. Друга ліга того часу це дуже високий рівень. Порівнювати з теперішнім просто нереально.

— Вашим партнером по атаці в «Динамо» був Олександр Маркаров — футболіст, що є кращим бомбардиром другої ліги за всю історію з показником у 262 голи. Ідеальний партнер у нападі?

— Ми грали разом два роки — один під керівництвом Горянського, інший — під орудою Володимира Шувалова. В Махачкалі я розпочинав на позиції правого півзахисника. Взагалі я діяв по всьому полю. Цікаво, що за результатами першого сезону я Сашка випередив у кількості забитих м’ячів, граючи на позиції півзахисника (наш герой провів 20 голів, його партнер в атаці — 14. — Л.К.). Маркаров забивав справді багато. Разом за сезон ми забили більше 50-ти м’ячів (якщо бути точним, то 1977-го Маркаров і Шаріпов «настріляли» 55 м’ячів. — Л.К.). Ми прекрасно розуміли один одного. Олександр здорово грав головою, вискакував, діставав важкі м’ячі. У мене був трохи інший стиль. Таким чином ми доповнювали один одного, але разом з тим існувала конкуренція.

— Саме в Махачкалі ви грали в одній команді з Едуардом Тимошенком і Володимиром Ходусом…

— З Едиком ми товаришували завжди. Як відомо, саме Тимошенко переконав мене приїхати в Запоріжжя. У цьому його величезна заслуга. Під час фінальної пульки на матчі «Динамо» приїхало чимало селекціонерів. Едуарда запросили в Запоріжжя, а я отримав непогану пропозицію з Нальчика. «Металург» цікавився і моїми послугами, але то був ще не час. Від долі я не втік і зовсім скоро поїхав у козацький край. Щоправда, кожного разу федерація мене дуже важко заявляла: і у Махачкалі, і в Нальчику, і у Запоріжжі.

— Що пригадуєте про період, проведений у нальчикському «Спартаку»?

— По-перше, там були чудові умови. Місто посеред гір. Клімат там ідеальний. Я грав у багатьох містах, але ніде не було так добре в плані погодних умов. При 30–35 градусах ми могли спокійно тренуватися. Вітру сильного не було, екологія чудова. Здається, що там неможливо захворіти. Єдиний дискомфорт — намагалися ввечері не виходити на вулицю, а сім’я перебувала вдома, коли ситуація в регіоні почала ускладнюватися.

Спартакіада, переїзд у Запоріжжя, авто за голи

— 1979-го, коли ви грали в Нальчику, у вас з’явився серйозний конкурент у першій лізі. Бомбардирський рекорд карпатівця Степана Юрчишина з 42 голами за сезон так ніхто і не побив…

— Добре пам’ятаю цього футболіста і можу сказати, що він був одним із найсильніших форвардів, яких я бачив. Наприклад, якщо порівнювати Степана і екс-форварда «Карпат» Олександра Гладкого, то це навіть не коректно робити. Футболісти з різних планет. Юрчишин — це форвард від Бога.

— На літній спартакіаді народів СРСР 1979-го ви зустрілися з Юрчишиним у складі різних збірних. Він виступав за Україну, ви — за РРФСР. В групі українці обі­грали вас з рахунком 5:1.

— Так, а потім в матчі за третє місце українці знову нас перемогли. Цього разу з рахунком 2:1 (до речі, двічі відзначився Юрчишин. — Л.К.). Ті, хто потрапляли в шістку, отримували звання майстрів спорту. Тоді їх не роздавали направо і наліво, і здобути цю нагороду було непросто. Наша збірна базувалася на основі ростовського СКА і «Крильєв Совєтов». З інших команд було дуже мало виконавців: Суанов, Шишкін, Раздаєв, Плошник і я.

— Якщо брати до уваги склад збірної України, за яку виступали Блохін, Буряк, Колотов, Коньков, Дем’яненко, Старухін, то вона була сильнішою?

— Навіть сумнівів бути не може. Українці були на голову сильнішими. Ми грали ж за рахунок самовіддачі. Хоча ми залишили за спиною ленінградців, узбеків. До речі, ми жили по сусідству з «Пахтакором». Я поїхав у Свердловськ, де грав «Спартак», і почув новину: літак з узбецькою командою розбився над Дніпродзержинськом. Було дуже непросто — ще вчора бачив хлопців, а тут така трагедія сталася. Добре пам’ятаю Михайла Ана, Володимира Федорова — всі хлопці й зараз стоять перед очима.

— В Нальчику ви грали з майбутньою легендою харківського «Металіста» Віктором Камарзаєвим. Чим він вам запам’ятався?

— Нормальний хлопець, багато забивав зі стандартів. Захисник хорошого рівня. Вмів грати «по гравцю».

— 1980-го ви отримуєте запрошення від «Металурга». Ваше ім’я було відоме на всю країну, тому не повірю, що не було інших запрошень.

— Запрошень було достатньо, але немає сенсу називати, хто саме хотів бачити мене у своїх командах. Навіть наприкінці кар’єри, яку я завершував у Запоріжжі, були варіанти з вищої ліги. Але я розумів, що вік вже не той. Москва, Краснодар запрошували, обіцяли квартири… Не хотів їхати в інше місто. Там можна отримати травму. Що тоді? Нове середовище, нікого не знаєш. Захисту ніякого, тому я дивився на такі речі реально.

— Розмова з Едуардом Тимо­шенком стала ключовою, і ви обрали Запоріжжя?

— Можна й так сказати. Фактично з другої спроби приїхав у «Металург». Спочатку не вийшло, бо відправився у Нальчик, але вдруге відмовити не зміг.

— Коли підписували контракт, могли повірити, що проведете в цій команді шість років і зіграєте там свій останній матч?

— У футболі важко щось передбачити. Бути впевненим у такому, значить збрехати собі. Можна травмуватися і вилетіти на довгий період часу, втратити місце. Пощастило, що Бог мене милував. Я був режимним футболістом і майже у всіх командах був капітаном.

Вас не можна назвати високорослим футболістом, але ви геніально грали головою…

— Так, зріст у мене не був надзвичайним. Як був 182 см, так і є. Гра головою — непросте мистецтво. Тепер гравці у штрафному майданчику перебувають у стоячому положенні. Найстрашніше те, що в школах цього не вчать. У Франції і Німеччині давно почали приділяти увагу нападникам. У нас же часто працюють з воротарями. Як на мене, то з воротарями треба менше працювати. Результат робить форвард. У нас величезні проблеми з лінією атаки. Це стосується і нашої збірної. Не можна надіятися лише на Коноплянку і Ярмоленка. Нападник повинен забивати.

— У вас були певні цілі, які ви ставили перед собою перед початком сезону?

— Нікому про це не розказував, але у мене не раз була домовленість з тренерами. Якщо я забивав 20 м’ячів, то гарантовано отримував машину. Нікого не мало хвилювати, наскільки важко далися ці голи чи як складно було організувати автомобіль. Я не є прихильником того, що всі повинні отримувати однаково. Є люди, які носять рояль, а є ті, які на ньому грають. Буду відвертий з вами: якщо команда перемагала, а я не забивав, то моє щастя було неповноцінним. Голи — робота форварда, і він має робити все для того, щоб відправити м’яч у сітку.

Гра головою, 20 % Шарія, родзинка Шахова

— Ваш одноклубник Віктор Трегубов згадував: «Коли йшла передача на рівні поясу, то зручніше було завдати удару ногою. Але навіть в таких моментах Шаріпов примудрявся бити головою». Звідки у вас такі навики?

— Такі речі треба доводити до автоматизму. Після тренувань я залишався мінімум на годину і відпрацьовував удари головою. Більше того, значну частину своїх голів я забив двома способами — або головою, або «щокою». Тепер нападники пробивають по воротах з 30–40 метрів. Ідеальна позиція форварда — штрафний майданчик. І там він повинен зробити не більше двох дотиків до м’яча. Все має відбуватися миттєво.

— Враховуючи той факт, що ви багато забивали головою, мабуть, полюбляли передачі з флангів…

— Тут є один важливий момент — ідеально виконати навіс з флангу не завжди вдається. Форвард не може просто стояти і чекати, що йому в голову м’яч прилетить. Треба грати на випередження, використовувати обманні рухи.

— Не дивно, що в Запоріжжі у ваші часи придумали гасло «Угловой, угловой, бей Шарипов головой!»

— Насправді я не звертав на це уваги. Не потрібно зациклюватися на такому. Підтримка чи тиск трибун не повинні негативно впливати на гру. Настають часи, коли про тебе забувають. Багато великих футболістів плачуться — чекали, що на старості їх на руках носитимуть. Тому потрібно заробити гроші під час кар’єри, щоб потім без проблем прогодувати свою сім’ю. Чимало спортсменів залишаються не готовими до життя без слави. Треба цінувати і позафутбольний час. Там теж багато прекрасного. Тому я проти будь-якого фанатизму. Просто треба добре робити свою роботу, а за межами спорту жити повноцінним життям. Зацикленість до добра не приведе.

Для того, щоб повністю розкрити всі секрети гри нападника, розкажіть, будь ласка, яку роль відіграють інстинкти і голеве чуття для форварда?

— Роль інстинктів дуже велика. Має бути голеве чуття, навики агресора, футболіста, що завжди націлений на ворота. Тепер звикли рахувати кількість кіломет­рів, які пробіг гравець атаки. Зате не беруть до уваги кількість ударів, завданих по воротах. Це хліб і обов’язок форварда. Тренери часто виправдовуються — програли, бо не використали свої моменти. Значить це відсутність майстерності у гравців лінії атаки.

— Ви приїхали у Запоріжжя 1980-го і відразу стали тут своїм. Пригадайте, як вам жилося в місті?

— Футбол — це важка робота. Така ж, як і в металурга чи сталевара. Бувало таке, що нам прочищали мізки — після невдалого матчу нас могли зводити на екскурсію на завод. Вважаю, що праця цих людей є не менш важливою, ніж наша. Тому задирати голову і казати, що професія футболіста важливіша чи важча — не зовсім правильно.

— Наставник «Металурга» Олександр Гулевський спочатку використовував вас в середині поля?

— Я справді грав під нападником, але з акцентом на атаку. Мені було байдуже, на якій позиції діяти. Раніше персональна опіка суттєво втомлювала. Якщо я йшов в туалет, то мій суперник слідував за мною. Постійно перебував під пресом. Треба було вміти протистояти один в один, проявляти індивідуальну майстерність. Грати було важче, ніж зараз. Наприклад, більшість м’ячів я забивав у другому таймі. Моя фізична форма дозволяла мені на одному рівні проводити весь матч. Лінійна гра, яку використовують тепер, сприяє розумним футболістам, і вони можуть вриватися у вільні зони між захисниками.

— Коли ви прийшли у «Металург», вашим партнером в атаці був Іван Шарій. Наскільки комфортно було грати з ним?

— Найбільш комфортно я почувався з Тимошенком. Форвардом я був скупим — мав можливість пробити чи віддати пас, завжди обирав перший варіант. Під мене можна було не відкриватися. Шарій — гравець від Бога. Шкода лише, що Іван свій потенціал використав на відсотків 20. Я багатьох футболістів на своєму віку бачив, але таких можливостей, як у Шарія, не було ні в кого. Він був потужнішим за мене, дуже швидким, бив з обох ніг. Однак свій потенціал не реалізував, не в останню чергу через лінь.

На ваших очах народжувалася зірка Євгена Шахова, майбутнього чемпіона СРСР, володаря Кубка СРСР і кращого бомбардира чемпіонату 1988-го року.

— Я з ним навіть в одному номері жив. Нормальний хлопець, до виховання якого я частково долучився. Було видно родзинку в ньому. Часто тренери не помічають цього у футболістах.

Незручний Пучков, конкуренція і дружба, втома

— Ми згадали про кількох тренерів, з якими вам доводилося працювати. У Запоріжжі, певна річ, найбільше вам запам’яталася робота з Олександром Томахом. Як охарактеризуєте працю з легендою місцевого футболу?

— Ми працювали разом три сезони. Не обійшлося без протиріч і непорозумінь. Загалом можу сказати, що ми зробили багато корисного один для одного. Я не тримаю в серці негатив, тому згадую роботу з Олександром Олександровичем з радістю. Це набагато важливіше.

— Ще одна зірка, що засяяла в Запоріжжі — Геннадій Перепаденко. Сподівалися, що в майбутньому він стане гравцем збірної СРСР, чемпіоном Росії і півфіналістом Кубка чемпіонів?

— Від нього, якщо чесно, я такого не чекав. Гена був худорлявим, особ­ливих задатків не мав. Тому я вдвічі більше радію за нього. Те саме можу сказати про Олександра Спіцина. Добре, що вони рухалися своєю дорогою і досягли того, чого хотіли.

— В якийсь момент вам вдалося випередити свого товариша Едуарда Тимошенка в гонці бомбардирів «Металурга» за всю історію. Ви забили 59-й м’яч, обігнали його і увійшли в історію клубу. Конкуренція не заважала дружбі?

— Ні, в жодному разі. Треба зізнатися — з його передач я забив набагато більше, ніж він з моїх. Едик не був жадібним, мав високий футбольний інтелект. Ми розуміли один одного з півслова. Роль лідера в межах штрафного майданчика я брав на себе, але дуже комфортно почувався з Едиком в атаці.

Проти кого із захисників було особливо незручно грати?

— В одеському СКА виступав Сергій Пучков. Дуже неприємний захисник — використовував усі способи. Жорсткий гравець, який обирав і чесні методи, і не дуже.

— У «Металурзі» ви не один рік були на перших ролях. Запрошень з інших клубів вистачало?

— Безперечно, вони були. Легше назвати ті команди, які мене не запрошували, ніж навпаки. Але у мене був такий вік, що не хотів кудись смикатися. До того ж, була сім’я. В місті я мав авторитет, ім’я, імідж. Не хотів розпочинати друге життя з початку.

— Київське «Динамо» і московський «Спартак» не запрошували?

— «Спартак» запрошував, «Динамо» — ні. Було це ще, коли я залишав Орел. Там у нас була спартаківська команда. Москвичі хотіли мене придбати. Але я дав згоду Махачкалі і не міг відмовитися від свого слова.

— Як ми вже згадували, в більшості команд вам доручали капітанську пов’язку. Для багатьох це додаткова відповідальність. Що ви відчували, коли виводили партнерів на поле у статусі капітана?

— Абсолютно звична річ, на яку я не звертав уваги. Капітанська пов’язка мене ні до чого не зобов’язувала.

— Ваш вічний рекорд за кількістю забитих м’ячів з показником у 112 влучних ударів не побито. Чи пригадуєте свій сотий гол за «Металург»?

— Так, забив його 1986-го у ворота «Гурії» з Ланчхуті. Запам’ятав тільки тому, що мені вручили якусь нагороду у зв’язку з цим. Якщо чесно, то статистики не вів, за голами не слідкував.

— «Металург» ваших часів — команда вищого класу першої ліги. Однак поборотися за путівку в еліту ви не змогли. Чого не вистачало?

— Шанси були, але ми не мали належних умов. Місто не було готове до вищої ліги. Запоріжжя не мало змоги утримувати команду в елітному дивізіоні.

— Свою кар’єру ви закінчили у 34 роки. Не хотіли ще рік-другий побігати на високому рівні?

— Я завжди вважав, що пішов завчасно. Міг ще грати три-чотири роки без проблем. Але я ніколи не розумів людей, які грають до тих пір, поки коліна не зітруться. Треба, щоб люди пам’ятали лише хороше. В тому сезоні, коли я пішов, розумів, що не зможу багато забивати через різні побічні фактори. Мене запрошував Євген Лемешко в харківський «Металіст». Але там також не було умов і я вирішив закінчити кар’єру.

— Прощального матчу не було?

— Я не прихильник цього. Мене запитали про це, на що я відповів відмовою. Я настільки втомився від футболу, що наступні півтора року нічого не робив. Просто відпочивав.

— Ваша остання гра припала на поєдинок проти «Зірки» із Джизаку. «Металург» переміг з рахунком 6:0, а ви відзначилися хет-триком і не реалізували пенальті. Чим не визначні проводи?

— Я вирішив познущатися над воротарем. Пробивав черпачком в стилі Паненки. Воротар був молодим. Він просто стояв на місці і м’яч сам прилетів йому в руки. Чи була це остання офіційна гра — я не пам’ятаю.

— На матчах ветеранів ви нечастий гість?

— Я їх не відвідую. Не те, щоб ігнорував, просто не люблю їх. У мене є правило: якщо я виходжу на поле, то в хорошій ігровій формі. Посміховиська не хочу. Тим більше, я людина не колективна за природою. Завжди був індивідуалістом і таким залишився. З екс-партнерами спілкуюся, але дружбою це назвати не можу. Тісніші зв’язки у мене з людьми інших професій. Від футболу я втомився і намагаюся про нього навіть вдома не говорити. Максимум — перегляд матчів наодинці.

Любомир КУЗЬМЯК.

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД

Лента новостей

Все
return_links(5); ?> return_links(); ?>