Ігор ЧЕРКУН: «Впоратися з нашою комбінацією з Бондаренком не міг ніхто»

Переглядів 443
UkrFootball.ua UkrFootball.ua
0 голосів
У кожного футболіста за плечима є своя історія, однак у Черкуна вона доволі нетипова…

Наша зустріч відбулася на березі Дніпра. Десь там за новобудовами і дніпровськими схилами видніється його рідна Бабурка — один з найбільших районів Запоріжжя. Варто повернути голову направо і помічаєш міст Преображенського. Ще трохи вбік — магічна Хортиця і улюблений з дитинства ДніпроГЕС. В такому антуражі минула наша двогодинна розмова, за підсумками якої склалося враження, що поговорити встигли не про все. Благо, спогадів для інтерв’ю у Ігоря Валентиновича чимало.
Якщо Сергій Борисенко, з яким вдалося поспілкуватися минулого року, вважався одним з найвищих форвардів в історії українського футболу, то Ігор Черкун був найвищим захисником. Його дуже люблять вболівальники запорізького футболу, адже Ігор Валентинович був одним з найпомітніших гравців місцевих «Торпедо» і «Металурга». Кремезний захисник вирізнявся не лише своїм зростом, довгим волоссям і бородою, а й надійною грою.
Син двох відомих науковців обрав не батьківську стежку, а пішов у професійний спорт. Про свій вибір, легендарного засновника «Торпедо» Степана Кравчуна, запорізьке дербі, психологію Євгена Лемешка, а також український футбол 90-х захисник, який майже все футбольне життя провів у рідному Запоріжжі, розповів «Українському Футболу».

«4» з географії, два метри, скандальна борода

— Ігорю Валентиновичу, знаю, що зараз тренуєте дітей у рідному Запоріжжі. Яка ситуація у місті з дитячим футболом?

— Два роки тому працював у школі «Металурга». Тепер же займаюся з чотири-, п’ятирічними дітьми. Вони зовсім маленькі, але така практика вже є у Києві та за кордоном. Офіційно це називається спортивно-оздоровча група. Працюю з кількома колегами. Раніше на цьому місці функціонували філіали «Металурга», але тепер вони зникли. Не кидати ж це напризволяще? Це мій рідний район, моє рідне місто. Ми організували громадську організацію «ДЮСШ «Славутич», яка перебуває в тісному контакті з «Металургом». Нам надають зали, пришкільні поля. Хочемо скоро турнір організувати.

— Ваше дитинство пройшло у районі, що називається «Бабурка». Україні він відомий завдяки Арсену Мірзояну, що свого часу заснував групу з таким іменем. Дитинство ваших нинішніх підопічних суттєво відрізняється від того, яке було у вас?

— У мене було шикарне дитинство! Я намагався встигати всюди, але найбільше любив футбол і хокей. У нас ще була сильна гандбольна школа. Схиляю голову перед тренером по спортивно-масовій роботі Анатолієм Тихоновичем Божком. Він нас організовував і тренував. В області нам не було рівних з футболу. Мав можливість — йшов зі школи на усі спортивні змагання. Однак зазначу, що я був відмінником.

— Встигали суміщати спорт і навчання?

— Закінчив школу з однією «четвіркою» з географії. Очевидно, не хотів піти на поступки вчительці. Мабуть, зіграв певну роль важкий характер. Предмет я знав не гірше за викладача, але так сталося, що на «5» не витягнув.

— Ви були одним з найвищих українських футболістів на зорі незалежних чемпіонатів. З дитинства виділялися зростом?

— Свій шлях у футболі я починав у воротах. Старші хлопці поставили мене на цю позицію у класі третьому. У СДЮСШОР «Металург» я прийшов у якості нападника, коли я навчався у сьомому класі. До десятого класу я опускався по позиціях все нижче і дійшов до позиції захисника. Мій гренадерський зріст проявився у період з дев’ятого до десятого класу, коли під час канікул я виріс на 13 сантиметрів. Тіло наздоганяло розум через два дні (посміхається — Л.К.) З часом звик до цього і вже у десятому класі отримав запрошення в дубль «Металурга».

— Під час ігрової кар’єри яким був ваш зріст?

— Ще зі школи мав 197 сантиметрів. До 2001-го року протягом всієї кар’єри так і було. Доволі незвично, що у 40-річному ріці я виріс ще на три сантиметри. Можливо, тягар відповідальності зник, тому маю рівно два метри.

Ваш головний конкурент за звання найвищого українського футболіста Сергій Борисенко розповідав, що тренери використовували його антропометрію у більшості атак. Головне — закинути на голову 196-сантиметрового форварда.

— Я грав у «Зірці-НІБАС» в Олександра Іщенка, тому з Сергієм вдалося зустрітися в одній команді. І все ж я трошки вищий за нього. Мені свого часу показали цікаву статистику — я й справді був рекордсменом в категорії «найвищі футболісти». А ще у певний період провів рекордну кількість матчів без замін у «Торпедо» Євгена Лемешка.

— Окрім високого зросту, вболівальники запам’ятали вас завдяки оригінальній бороді. У холі «Славутич Арени» є фото, де вас у складі запорізького «Металурга» легко ідентифікувати саме завдяки волоссю на обличчі.

— Історія моєї бороди є особливою. Це все людські комплекси і недоліки, як у Едгара По в творі «Біс протиріччя». Почалося все з того, що я обожнював дивитися за грою бразильського захисника Сократеса. На чемпіонаті світу в Іспанії 1982-го я був вражений не лише зростом і бородою цього гравця, а й мізерною кількістю браку в його діях. 1989-го я готував дипломну роботу в університеті і вирішив, поки не напишу її сам, то не голитимуся. Мені хотілося зробити це самостійно і я поставив перед собою таку умову. На одному зібранні команди наставники Ігор Надєїн і Геннадій Жиздік обмовилися: «Все у нас чудово, от тільки Ігор бороду зголить…» А я мав на захист диплому йти.

— Пішли на принцип?

— Спочатку всі подумали, що це жарт. Але потім у нас виникло певне непорозуміння. Тоді зрозумів, що з бородою жити цікавіше. Є щось у цьому.

— Прізвисько «Бригадир» звідки взялося?

— Коли хлопчаком грав за дубль «Металурга», то виступав з досвідченим Олександром Дашкевичем. Він був таким собі дядьком, командував, розставляв все по місцях. Запоріжжя — місто індустріальне, тому так і повелося. Згодом його прізвисько приклеїлося до мене.

— Командирський голос давав про себе знати?

— Після матчів часто не міг розмовляти — сил не залишалося. Голос зникав. В Радянські часи матчів при порожніх трибунах було обмаль, тому доводилося перекрикувати стадіон. А моя позиція на полі — друга по значимості після воротаря. До речі, мене ще Сабонісом називали.

— З таким зростом ви не програвали верхових дуелей?

— Як би це дивно не звучало, гра головою — це не моя перевага. Тренери мені ще з дитинства на цьому акцентували увагу. З таким зростом я міг більше користі принести, особливо в атаці. Більшість своїх голів я забивав не головою, а ногами. Мені добре вдавалося починати атаку, подобався барселонський стиль футболу, а ще часи Федора Черенкова у «Спартаку». Такий собі романтичний футбол.

— Низькорослі форварди були для вас незручними суперниками?

— Мені пощастило грати в одній команді з видатним нападником Іваном Шарієм. Це людина, яка вміла висіти у повітрі. Зросту він середнього, але як грав! Проти Борисенка, про якого ми згадували, чи височенного Юри Авдєєнка із «Зорі» мені було легше грати завдяки правильному вибору позиції.

— Равіль Шаріпов, легенда «Металурга», вважає, що Шарій розкрився не на повну.

— Равілю Мінахметовичу легше судити, адже з Іваном він грав у парі. Мабуть, він має рацію. Як на мене, то Шарій був неперевершеним гравцем, який без проблем збирав на себе кількох суперників і тягнув м’яч.

— В дублі «Металурга» після завершення школи ви грали разом з Геннадієм Перепаденком, який згодом отримав запрошення зі «Спартака», грав за збірну СРСР, а потім перебрався в Іспанію. Той же Шаріпов казав, що Геннадій його приємно здивував.

— Я Гену знаю ще зі школи, де ми разом вчилися, щоправда, у різних класах. У нього світла голова, він був відмінником. Дисциплінований, цілеспрямований, спокійний. Я, наприклад, схожий на вріноважену людину, але часто можу піддатися емоціям. У Перепаденка такого не було. Він володів шаленим інтелектом, робив все вчасно на футбольному полі. Нині часто спілкуюся з його батьком, який живе у Запоріжжі.

Пацифіст, півроку без м’яча, зустріч на зупинці

— Після дебютного сезону в дублі вас призивають до армії…

— Футбол у той час не стояв на першому місці в моєму житті. Моя мама — філолог, батько — видатний вчений у сфері сільського господарства, очолював науково-дослідний інтистут на Хортиці. Для мене вже було велике щастя, коли я їхав у клубному автобусі. Люди зупинялися на вулицях і казали: «Наш «Металург» поїхав». А коли почали ще й гроші платити! Я вступив до машинобудівельного існтитуту на експериментальний факультет. Військової кафедри не було, тому мене призвали в армію.

— Батьки не були проти спорту, враховуючи їхні інтереси у житті?

— Батьки возили мене на гандбол, хокей. На олімпійських чемпіонів Кушнірюка і Резанова з невимовною радістю ходив, потім познайомився з ними особисто. Привів батько мене і на футбол. Спочатку я не вірив, що зможу грати, адже дивився на футболістів, як на нереальних персонажів. З першого по третій клас я постійно хворів, був заочним школярем. Поки один лікар не сказав: «Він же хлопець — нехай бігає, б’ється». Батьки поставилися з розумінням і завжди допомагали. Зараз мені їх дуже не вистачає.

— У часи вашої молодості деякі футболісти потрапляли до армії не формальної, а справжньої — з казармами і всіма обов’язками, що логічно випливають з цього. А як було у вас?

— Я потрапив до реальної армії. Пройшов п’ять місяців в учбовій роті мотострілкового батальйону. Було це у Миколаєві. Кожного дня стройова, а вихідні сприймалися, як свято. В перший тиждень здавалося, що зійду з розуму, але людина звикає до всього. Постріляв з усіх видів зброї і зрозумів, що я — пацифіст. Потрапити у спортроту в часи Союзу було непросто. В армії грав на першість дивізії, де мене запримітили. Перевели у Сімферополь в комендантську роту. Півроку грав за дубль «Таврії», де виступали Ігор Волков, згодом незмінний капітан сімферопольців, Сашко Міхєєв з Севастополя, Сашко Гуйганов, Валерій Панчик, молодший брат майбутнього судді Костянтина.

— Однак з часом кримську команду ви залишили…

— «Таврію» прийняв Анатолій Коньков і заявив: «Військовими я займатися не буду». Мені довелося грати на першість Криму і служити в Євпаторії. Про футбол на вищому рівні навіть не задумувався.

— За цей час не було думок закінчити з футболом, адже вам потрібно було робити вибір…

— За півроку я жодного разу м’яча не бачив. Військова частина знаходилася на в’їзді в місто на відстані чотирьох кілометрів від пам’ятника воїнам, що полягли у Другій світовій війні. Підйом оголошували о шостій ранку, я ж прокидався о пів на п’яту і бігав до цього пам’ятника у спеціальному поясі. Пошив я собі його з рукавів гімнастьорок, насипав туди піску і кожного ранку долав вісім кілометрів.

— 1982-го року ви потрапили у професійний футбол і саме тоді було засновано запорізьке «Торпедо». Збіг обставин?

— Я тоді про це не знав. Грав за «Металург», голова була забита іншим. Я повернувся з армії, а «Торпедо» вийшло до другої ліги. Очолював команду колишній тренер школи «Металурга» Григорій Семенович Вуль.

— Ваше життя змінила зустріч з ним на зупинці у Запоріжжі…

— Так, ми зустрілися випадково: «Сто років тебе не бачив», — привітав мене словами Григорій Семенович. Ми з ним давно зналися, ще з дитячих часів, коли він тренував молодшу групу, де виділялися майбутні торпедівці Роман Бондаренко і Олександр Нефьодов. Вуль запросив мене у «Торпедо», хоча там я повноцінно не грав, тому вдовольнявся виступами за аматорську ЗТЗ.

— Якби не зустріч на зупинці, то з футболом попрощалися б?

— Максимум — грав би за умовний ЗТЗ. Про жодну вищу лігу мова не йшла б.

— У «Торпедо» був хороший колектив?

— Коли зустрічаєш таких людей, як Тимошенко, Ходус, Рудика, Ключик, Сак, то розумієш, що у футбол прийшов недаремно. Юра Сак на два роки молодший за мене, але я завжди захоплювався його грою. Як і Рома Бондаренко, він є унікальним спортсменом. Завжди тренувалися до втрати свідомості, ніколи собі поблажок не давали.

— Ви перетиналися в «Торпедо» з В’ячеславом Грозним, який тоді робив перші кроки у тренерській діяльності?

— Ні, ми зустрілися з ним вже в «Металурзі». Мене запрошував у Нікополь Геннадій Лисенчук, але партійне керівництво почало штурмувати і батька, і мене, тому я змінив одну запорізьку команду на іншу, і в Нікополь не поїхав. Про Грозного не хотів би говорити. Мабуть, історія наших відносин — не для широкого загалу. Скажу лише одне — після перших восьми турів ми набрали одне очко, а на зборах перед чемпіонатом в Криму було відчуття, що сезон закінчується, настільки сильною була втома. А він то ще й не починався! Словом, навіть зачіпати цієї теми не хочу.

— Ви згадували про певні протиріччя з Надєїним. Яким тренером він був?

— Найкраща його риса, як фахівця — інтуїція. Щодо недоліків, то вважаю, що йому варто було у певних питаннях бути більш жорстким у відносинах з керівництвом. З Ігорем Олександровичем ми спочатку працювали у «Металурзі», а потім він прийшов у «Торпедо», де я грав. Саме тоді я йому про це сказав у вічі. І ще додав, що хочу йти в «Металіст», куди мене запрошував Євген Лемешко. «Зараз буде все по-іншому», — сказав Надєїн. В принципі, нічого так і не змінилося.

Воротар від Бога, любов Лемешка, «Динамо» і судді

— У «Металурзі» вам пощастило стати частиною команди, що згодом по праву називалася «тренерською». Башкіров, Таран, Дудник, Вернидуб, Сивуха — це далеко не весь перелік гравців, які тепер працюють тренерами.

— Можу сказати, що мені дуже пощастило спілкуватися з таким чоловіком, як Олег Таран. Це інтелектуальна людина, цікава, багатогранна. На полі був оригінальним і часто казав: «Ну такий я вже є». Юра Вернидуб — прекрасний футболіст, хороший сім’янин. Він зруйнував безтолковий стереотип «хороший футболіст не може бути класним тренером». Юра добре знає футбол з середини.

— До свого списку додам ще Віктора Скрипника.

— Вітя був надміру скромним. Ми з ним грали пліч-о-пліч протягом року. На полі віддавався до останніх сил. Про нього спогади лише найкращі — і про футболіста, і про людину. Як любить казати моя дружина — дуже тепла людина. Скрипник таким і є. Так само охарактеризую і Юру Сивуху. Це воротар від Бога. У нас взагалі було два чудових голкіпера, як на мене, найкращі в СРСР. Надєїн казав Сивусі та Ігорю Моісєєву: «Обирайте самі, хто сьогодні гратиме». Від Сивухи, коли той прийшов з «Металіста», я чекав зверхності. Але цього не сталося, натомість він став для мене батьком, тепер же є моїм другом. Після тренувань залишався, стрибав без упину. Пальці переламані, шрами, вже за 30, але спуску собі не давав. Кажуть, що у воротарів не всі вдома. Так от у Сивухи якраз все в порядку з цим.

— 1990-го знову повертаєтеся в «Торпедо». Вас особисто запрошує Лемешко?

— Так, оскільки в «Металурзі» я шансів мав небагато, в заявку не потрапляв. На моєму місці грав Сашко Сорокалєт. Пізніше ми зустрілися в «Торпедо» і він визнав: «Я мав підійти до тренера і сказати, що ти сильніше виглядаєш». Однак у склад я не проходив. У фінансових питаннях мене не ображали, але сидіти просто так я не хотів.

— Євген Лемешко є однією з найяскравіших постатей в історії українського футболу. Вам пощастило грати під його керівництвом в «Торпедо».

— Важко описати словами моє ставлення до цієї людини. Мого батька в юності називали «Глибою» і Лемешко для мене також є такою фігурою, глибою. Такої самовідданості у відстоюванні кожного футболіста перед керівництвом я ніде не бачив. Він міг тобі не сказати теплого слова, деякі люди боялися його, але він про кожного пам’ятав. Мені здається, Євген Пилипович дуже любив всіх своїх підопічних. Просто не говорив про це.

— І не показував діями…

— Так, міг «напхати» і гукнути до лікаря: «Тримай мене, бо я зараз йому так вріжу, що його потім не позбирають». Геніальний психолог. А як вмів передбачати! З крайнього півзахисника Романа Бондаренка зробити одного з кращих українських нападників.

— У кожного є своя улюблена історія про Лемешка.

— Ми грали в буферній зоні в Нальчику. Мені треба було зателефонувати додому, тому прийшов до нього в номер. Пізно було, стукаю в двері. «Заходь!» — відповідає. Дивлюся, а Пилипович сидить у кріслі в спортивних шортах і прес качає. «А чого ти дивуєшся, Чіра? Молода дружина, на десять років молодша, треба завжди бути у формі, як Тарзан». Пригадую ще, як в Алушті зіграли спаринг на зборах, йдемо в готель, Лемешко крокує поруч і каже до лікаря Кириленка: «Спирт у нас є?». Той відповідає: «Так, Пилиповичу». «Ну то налий мені сто грамів, бо вони так грають погано і якщо не вип’ю зараз, то не переживу цього».

— Лемешко створив якісну команду з Варнавським, Антюхіним, Марчуком…

— Досвідчені Федоренко і «Варнава» допомагали молоді. Додав би сюди ще Юру Маркіна, Ігоря Якубовського. Вдома нас боялися всі. Навіть «Динамо», яке шість років не могло в Запоріжжі обіграти «Торпедо». Доводилося протистояти ще й суддям. Це зараз Леоненко сидить і розповідає, а тоді було інакше — тягнули за вуха. В Києві перед керівниками Федерації взагалі було нереально грати.

Дружба з Бондаренком, нарада у Кравчуна, на завод без перепустки

— Одним з кращих ваших друзів не лише на футбольному полі, а й за його межами є унікальний футболіст Роман Бондаренко. Інтерв’ю він принципово не дає, тому прошу вас розповісти про цього видатного нападника.

— Романа не всі люблять. Це я можу промовчати у патовій ситуації, а він не мовчить. Не багато людей з мого оточення можуть прийти і сказати мені, що я такий-сякий, але зробити це все по ділу. Ми не так вже й багато спілкуємося, але я вважаю його близьким другом. Якщо Роман поставив собі ціль, то він повністю присвятить себе їй. Людина в армії взагалі у футбол не грала. Замість цього провела два роки в казахських степах. Я свою маму втратив минулого року, а Роман герой хоча б тому, що залишився сиротою ще у школі. Він тягнув все на собі і витягнув себе і свою сім’ю.

— У грі ця непоступливість проявлялася по-особливому?

— На календарі 1999-й рік, мені — 34, Роману — 33. Тренер «Торпедо» Віктор Матвієнко може нам дозволити слабинку, але на тренуваннях ми несемося, як скажені. Щоб Бондаренка хтось обігнав? Та ніколи в світі! У нас була настільки проста комбінація, що впоратися з нею не міг ніхто. Ми відчували одне одного.

У чому суть комбінації?

— Своєю передачею я знаходив його голову у будь-якому місці на полі. Довгим плассером я міг вивести його сам на сам з воротарем.

— Чому Бондаренко не хотів нікуди їхати із Запоріжжя? Пропозицій, мабуть, було вдосталь.

— Були, звичайно. Він багато років виступав у «Торпедо», але на запрошення Маркевича перейшов у «Металург».

— Ваша кар’єра також не багата на подорожі. Значну частину ви провели вдома у двох провідних командах Запоріжжя.

— Мене «Борман» Овчінніков кликав у Нижній Новгород. Запрошували в Липецьк, де я жив протягом двох місяців. Команда була на підйомі, мабуть, найкращий період за останні років двадцять. То був 1997-й рік, а місцевий «Металург» спонсорувала югославська фірма. На Балканах тривала війна, розпад держав спричинило масовий приїзд югославів на збори в «Металург». На мою позицію запросили серба Мілана Ловре. Він слабшим не був і я повернувся додому.

— Повернімося до Запоріжжя. «Торпедо» — плід фанатичної любові до футболу генерального директора «АвтоЗАЗ» Степана Кравчуна. Кілька разів довелося спілкуватися з ним і можу сказати, що Степан Іванович — прекрасна людина. Ви його знаєте набагато краще.

— Кравчун самотужки зробив команду. «Металург» тримала вся область і місто. «Торпедо» утримував лише Генерал. Розкажу тільки одну історію. В дитинстві на любительському рівні Степан Іванович грав на позиції воротаря. На одну з нарад, що відбувалася на заводі, Кравчун одягнув воротарський светр з написом «Торпедо» на грудях. Всі в ділових костюмах, а у нього «Торпедо»… Генерал закривав конвеєр на заводі і відкривав браму на стадіоні. Я не пригадую, щоб хтось квитки на «Торпедо» продавав при Степанові Івановичу.

— Коли спонсором твоєї команди є автомобільний завод, то отримати подарунок у вигляді машини не вважається рідкістю.

— Авто не дарували. Свою «Таврію» із заводу я купував. Подарунки були, але інші. Преміальні давали холодильниками, порохотягами.

— Екскурсії на завод організовували?

— Різниці між футболістами і працівниками заводу не було. Кравчун пройшов шлях від звичайного збірника до гендира. Він знав про кожен гвинтик у автомобілі. Мене і Бондаренка на завод пропускали без спеціальних перепусток.

Заєць, важливість дербі, погрози

— Вже у другому турі прем’єрного чемпіонату України відбувається запорізьке дербі. У місті більше любили вашу команду чи «Металург»?

— У нас в «Торпедо» було дуже багато місцевих хлопців: я, Моісєєв, Бондаренко, Заєць. Перед грою Лемешко сказав: «Для вас цей клуб багато зробив? От і тепер покажіть їм». Справді, в «Торпедо» до мене краще ставилися, ніж у «Металурзі», тому саркастичний вислів тренера подіяв. Я не звик у когось щось просити, тому вважав, що керівництво «Металурга» оцінює мій вклад і одного дня запропонує квартиру. Лемешко в «Торпедо» сказав, щоб я йшов і попросив. Однак я читав Булгакова, а там Воланд каже: «Ні в кого нічого не просіть». Особливо у сильних світу цього.

— «Торпедо» виграло з рахунком 1:0, а у матчі другого кола обіграло «Металург» ще більш переконливо — 3:0.

— Пригадую, як Сашко Заєць стоїть на ногах, а його б’ють. Він просто не вмів падати і симулювати. «Падай!» — кричали йому. Зайцю в Англії грати б.

— Ваш партнер по «Торпедо» Олександр Заєць дуже багато забивав і став кращим бомбардиром першого розіграшу Кубка України, однак кар’єра у нього вверх не пішла. Як гадаєте, чому?

— Сашко був простим хлопцем з міста Токмак. Любив життя, не завжди вірив у те, що робив. До кінця не вірив, що у нього все вдається. Ми з ним тривалий час жили в одній кімнаті і в «Металурзі», і «Торпедо», товаришували. Григорій Вуль знайшов його на матчі першості Запорізької області. За рік став кращим бомбардиром команди і Сашка в «Металург» забрав Олександр Томах.

— 2007-го Заєць загинув під час пожежі.

— Після кар’єри футболіста у нього не все складалося. Грав за команду алюмінієвого заводу, там же працював. Одного дня прийшов додому, ліг спати. Старий холодильник вийшов з ладу, відбулося коротке замикання. Сталася трагедія.

— В тому розіграші Кубка, коли Заєць став кращим бомбардиром, у чвертьфіналі на матчі з «Динамо» вам довелося виводити партнерів на поле у статусі капітана. Перемога 1:0 і нічия 1:1 стали справжньою несподіванкою для всієї України.

— Було цікаво грати з такою командою. Хтось почав розповідати, що за вихід у півфінал звання Майстра спорту дадуть, це нас мотивувало ще більше. Заєць в Києві зрівняв рахунок потужним ударом — прийняв на груди і пробив так, що у Кутепова шансів не було. Ледве сітку не розірвав.

— Як місто сприйняло той факт, що скромне «Торпедо» вибило з Кубка «Динамо»?

— Я ажіотажу не пам’ятаю. Взагалі мені здається, ніби це не зі мною було. Спокійно до цього ставився. Матчі з киянами не були чимось особливим. Запорізькі дербі для мене були важливішими. До речі, пригадую, як з «Металургом» ще за Союзу ЦСКА в Москві обіграли. Наступного року Садирін привів цю команду до чемпіонства. Чомусь такі речі краще пам’ятаю.

— У перших двох розіграшах Кубка «Торпедо» двічі доходило до півфіналу…

— У сезоні 1992-1993 на стадії 1/8 фіналу почалися підкилимні ігри. Лемешка вже не було, до влади прийшов комуніст Бабурін. Футболу там було мало. Нас вистачило лише на кілька матчів, на довгій дистанції губилися.

— В одному з інтерв’ю ви розповідали про погрози, які ви отримували через відмову здати гру. В 90-х такі речі були звичними?

— Кілька разів виходили з пропозицією. Я — центральний захисник, самі розумієте. Варіантів для здачі багато. Весело було… Про безпеку мова не йшла, ніхто мені її не гарантував. Але я хотів зберегти обличчя.

— Ви своїм принципам не зрадили?

— Було важко в психологічному плані. Впорався завдяки колективу і сім’ї. В команді обговорювали все це. Бондаренко був перший, кому я про все доповідав. Були випадки, коли до Генерала звертався по допомогу.

В правоохоронні органи не повідомляли?

— Кравчун кілька разів присилав міліцію. В Сімферополь приватна охорона з нами літала.

Підкати, комуніст Бабурін, собаки

— Як охарактеризуєте період, коли у рідне місто приїхав працювати Віктор Матвієнко?

— Він тут народився, але у ранньому віці залишив Запоріжжя, тому не сказав би, що це був його дім. Віктор Антонович не знайшов порозуміння із ядром команди. Було при ньому не погано, ми не сварилися, але Матвієнко став першим тренером, який почав мене замінювати під час гри. Про той період часу навіть не маю, чого розповісти. Прісно якось було.

— Кажуть, що у 90-ті футбол був жорсткішим. До підкатів головою справа не доходила?

— Я і підкат — це не пов’язані речі. Коли я так діяв, то це була крайня необхідність. Хлопці навіть іронізували з цього приводу. Я є прихильником того, що футболіст повинен стояти на ногах.

— На ваших очах зростав Андрій Глущенко. Яким він вам запам’ятався?

— Його до нас привіз із Оріхова Олег Дудка, брат Валерія Дудки, відомого воротаря, який на початку тисячоліття трагічно загинув. Глущенко грав у Олега на район і той запропонував молодого кіпера Лемешку. А вже Євген Пилипович зробив з Андрія того, ким він став. Пригадую, Бондаренко колись сказав тренеру: «Дякую, за те, що зробили мене». На що Лемешко відповів: «Я тут до чого? Ти сам себе зробив». Щось схоже було і з Глущенком.

— Ви розповідали, як Бондаренка перевели з глибини поля в атаку. Схожа історія трапилася з Арсеном Аваковим, який із захисника перетворився на кращого українського голеадора 90-х.

— Надєїн з правого захисника перевів Арсена в атаку і той вистрелив. Хоча з Аваковим я не сильно товаришував. Вернидуб, Денис Смирнов більше розкажуть про нього. У нас також розкрився і Олександр Косирін, який був вихованцем торпедівської школи. Був слухняним, все засвоював, працював. Єдина проблема — постійні травми коліна.

— В середині 90-х ви таки залишаєте рідне Запоріжжя і на кілька матчів стаєте гравцем «Зірки». В чому справа?

— У мене виник конфлікт з керівництвом «Торпедо». Кравчуна замінив Олексій Бабурін, про якого я вже згадував. Людина усунула Лемешка. Євген Пилипович не побоявся і пішов на прямий конфлікт з керівництвом, захищаючи гравців. Щодо мене, то я потрапив у немилість через те, що нібито брав участь у договірних матчах. Я можу сказати, що жодного разу не приймав рішення самотужки. Не скажу, що таких матчів не було. Якщо вони мали місце, то все було погоджено. За спиною ніколи нічого не робив. Мені хочеться голитися зранку і дивитися на себе в дзеркало без відрази. Не хочу на себе плювати. Я демонстративно сказав, що для мене неприпустимо працювати в одній команді з такою людиною, як Бабурін.

— Коли йшли з «Торпедо», палки в колеса ніхто не ставив?

— Я не розрахував все, як належить, адже контракт діяв ще два тижні. Довелося залишати клуб передчасно. Бабурін на прощання пообіцяв: «Зроблю все, щоб тебе пожиттєво дискваліфікували. Ти у мене закінчиш з футболом». Допоміг Олександр Іщенко, який запросив у «Зірку». Я знав, що на моїй позиції грає улюбленець тренера Іван Руснак, але розумів, що йду туди тільки для підтримання форми. Кілька матчів я там зіграв, а влітку мене запросили назад у «Торпедо».

— Заключний акорд був у вас не найкращий. «Торпедо» всім програвав. Що дав клубу прихід корейських інвесторів «Daewoo»?

— Розпочалися брудні ігри, за якими я спостерігав з трибун. Про них не знав Бондаренко, який ще грав за «Торпедо». З приходом «Daewoo» Степана Івановича відправили на пенсію. У нього в планах був інший вектор розвитку заводу — підписання угоди з «General Motors». Питання вирішувалося на дуже високому рівні. На такому високому, що не можна про це розповідати. На щастя, з Кравчуном не сталося нічого, а от команда померла. Футбол для всіх відійшов на другий план. Я не чекав, що так станеться. Заборгували немалу суму, я звернувся до суду. Хотів показати, що я не стільки хочу повернути гроші, а лише дав зрозуміти, що не згідний з політикою керівництва. Одним гравцям президент пообіцяв виплатити гроші, а я слухняно чекав. Були хлопці, які відмовлялися виходити на поле і гроші таки вибили. Згодом прийшов новий керівник і у відповідь на моє запитання сказав: «Нічого не знаю, ніяких контрактів з тобою не підписував».

— У вас не було бажання по-чоловічому з’ясувати стосунки з тими людьми, які в команді вели нечесну гру?

— Це не про мене, не мої це методи. Я словесно звертався до керівників і розповідав про нечесну гру певних футболістів. Потім мені телефонували і сміялися: «Вважаєш себе дуже чесним разом з Бондаренком?» Мені ще 1997-го телефонували і казали, що результат матчу відомий наперед. Однак я не погодився на пропозицію сторонніх людей, а в підсумку все завершилося так, як мені і обіцяли. Після цього я зібрав сумку і поїхав з команди.

— Степан Кравчун в одному з інтерв’ю сказав, що пересуваючись по Запоріжжю, намагається уникати району, де розташований стадіон «Торпедо». Вас така ностальгія не мучить?

— Ні, я б навпаки ще працював у школі Шаріпова, щоб поле використовували. Знаєте, як кажуть: «На машині треба їздити, з жінкою треба жити, а на футбольному полі треба грати». До речі, на цьому полі ветерани проводять свої матчі. Цього року мав можливість зіграти там, але їздив з дітьми на змагання. Загалом же поле використовують не за призначенням.

— Коли закінчили з футболом, чим займалися?

— Спочатку повністю себе ізолював від нього. Далі була рибалка у Розумівці, човен, вино Каберне і затока. Потім випадково зустрівся з дітьми: «Дядьку, нам сказали, що ви футболіст. Ви нас не потренуєте?» З цього і розпочалася моя кар’єра дитячого тренера.

Ще одна ваша пристрасть — собаки. Скільки їх у вас?

— Маємо цілий зоопарк. Це не комерція, просто любов. Не так давно втратив батьків, а потім пішла і собака Бетті, золотистий ретривер. Ми з дружиною дуже любимо собак. Одного йорка підібрали, згодом жінка забрала кількох із зони АТО — люди виїжджали і роздавали улюбленців. Раніше з Бетті було легше вона виконувала функції наставника для малих. Маємо двох йоркширських тер’єрів, двох російських той-тер’єрів, одного білого той-пуделя, яких в Україні майже немає. Донька поїхала на гастролі, вона музикант, грає на альті, і залишила метиса дворняжку. До речі, одна з «йориків» привела ще цуценят. Загалом маємо дев’ять собак.

— Цуценят не залишатимете в себе?

— Дружина цим займається. Шукаємо сім’ї з дітьми. Нещодавно одного віддали у сім’ю, де у хлопчика ДЦП. Мама каже, що син на очах змінюється. Ми раді, що можемо допомогти.

Любомир КУЗЬМЯК.