Олег МОЧУЛЯК: «Виходжу на тренування, а поруч з полем «швидка» — для тих, кому стане зле»

17 июня 2016 г., 15:02
Распечатать
Наш герой у 16 дебютував у вищій лізі СРСР, а в 19 став лідером тодішнього середняка елітного українського дивізіону. Де б не грав Мочуляк, він завжди з нетерпінням очікував на запрошення з рідної Одеси, куди повертався з великим бажанням

Нині відомого форварда 90-х майже нічого не пов’язує з футболом. Головна надія Мочуляка це його син Ренат, що виступає за юнацьку команду «Динамо». Кажуть, задатки у хлопця хороші. З ними, а також з батьківською підтримкою у нього все має вийти. Підказки батька будуть дуже цінними. Професійна кар’єра для Олега Леонідовича не минула безслідно — у щирій розмові відчувається виваженість Буряка, характер Яковенка, гумор Прокопенка і справжній шарм одесита.

Син, самостійність, збірна СРСР

— Олеже Леонідовичу, на даний момент ви залишили професійний спорт. Яким є ваше життя після завершення активних виступів?

— Не можу сказати, що я повністю відмежувався від футболу. По-перше, граю за команду одеських ветеранів, яка називається «Ришельє». Виступаємо на першість міста і в чемпіонаті України. От недавно їздили у складі збірної України, яка сформована на базі нашої команди, на олімпійські ігри серед ветеранів у Францію. Паралельно веду невеликий бізнес в Одесі і Києві.

— Ще одна причина посиленого інтересу до футболу — виступи вашого сина Рената у складі «молодіжки» київського «Динамо». Як у нього успіхи?

— У столиці буваю часто, багато часу проводжу з сином. Три роки він навчався в динамівській академії, рік грав за U-19, а тепер грає в «Динамо-2». Ми постійно на зв’язку.

— Ваші підказки для сина, мабуть, дуже цінні. Даєте настанови Ренату не лише як батько, а й як фахівець у його професії?

— Так, без цього нікуди. Чи розуміє він мене? Сподіваюся, що я можу бути корисним для нього. Мені, як батьку, хотілося би від нього більшого. Задатки у нього хороші. Якщо не клеїтиме дурня, серйозно ставитиметься до футболу, то все вийде. У нього хороша школа. Спочатку працював із іспанцями, тепер працює під керівництвом Вадима Євтушенка. Син дуже задоволений. Видно, що живе футболом.

— Він розпочинав у вашому рідному «Чорноморці»?

— Ренат почав займатися футболом в Одесі. До 14 років грав тут і став кращим бомбардиром чемпіонату в своїй віковій категорії. Тоді ми отримали дзвінок із Києва. Спочатку телефонував тренер-селекціонер, а потім ми отримали запрошення від головного тренера. У такому віці ми не планували переїзд, але на сімейній раді я запитав сина: «Хочеш їхати?». Його відповідь була ствердною. Команда 1998-го року народження у них хороша була. Двічі стали чемпіонами України.

— Вашому сину пощастило з батьком, який завжди допоможе з фаховою порадою. Як ваші батьки ставилися до того, що ви свого часу обрали футбол?

— У нас в сім’ї був принцип — якщо мені щось подобалося, то батьки мене підтримували. Тато не був футболістом, але всі матчі дивився по телевізору, непогано орієнтувався. Він привів мене у секцію, постійно допомагав і приділяв багато уваги. Жодних заборон не було. У 14-річному віці я вже був самостійний. Їздив у Москву, грав за збірну. Батьки у всьому лише підтримували.

— У збірній ви виступали під керівництвом чемпіона СРСР 1969-го Віктора Папаєва і Бориса Ігнатьєва, одного з кращих юнацьких тренерів країни. Які спогади залишилися від роботи з цими наставниками?

— У нас підібрався хороший колектив з якісними тренерами. Команда 1974-го року народження була інтернаціональною. «Чорноморець» представляли Руслан Романчук, Дмитро Парфьонов і я. Були хлопці зі «Спартака», двоє грали за «Пахтакор», запрошували пацанів з «Арарату» і «Нефтчі».

— Лідером тієї команди був Валерій Кечинов, що згодом шість разів ставав чемпіоном Росії у складі «Спартака»?

— Так, Валера був дуже сильним футболістом. Відзначив би також Андрія Коновалова, який неодноразово вигравав чемпіонат зі «Спартаком». А ще воротаря Дмитра Крамаренка, зірку «Нефтчі», «Аланії» і московського «Динамо».

— Ще одного партнера по збірній Василя Новохацького пам’ятаєте?

— До речі, нещодавно ваше інтерв’ю з ним якраз читав і дізнав­ся, що він в зоні АТО. Дуже мужній вчинок. Ще роки три-чотири тому зустрічався з ним у Туреччині. Хлопець незвичний, але добродушний.

— На юнацькому рівні ви грали проти багатьох майбутніх зірок, однак, мабуть, найбільш серйозним опонентом був Міхаель Баллак?

— Так, Баллак — поза конкуренцією. Ми ще з іспанцями грали, хоча відомих прізвищ не назву. Мені Дмитро Парфьонов розказував, що коли був у Москві, то цікавився цією темою. Підіймав архіви і казав, що проти нас Фернандо Морьєнтес грав. Збірна Іспанії на чемпіонаті Європи нас тоді обіграла. Кажуть, що багато з них по-справжньому заграли у дорослому футболі, однак оперувати прізвищами не зможу.

— У тій збірній ви грали на вістрі атаки. Нападником були з дитинства?

— Майже все життя грав в атаці. Коли був у зрілому футбольному віці, то тренери використовували мене у півзахисті. Закривати міг будь-які позиції.

Прокопенко, тернопільський пазл, Буряк

— У вищій союзній лізі ви дебютували у 16-річному віці. «Чорноморець» переміг московське «Торпедо» з рахунком 2:1, а ви, напевно, запам’ятали той день на все життя.

— Нещодавно синові про це розповідав. Відчуття такі, що не передати. Мені чомусь більше гра з «Металістом» пригадується (поєдинок з харків’янами був другим для Мочуляка у вищій лізі СРСР і першим у стартовому складі. — Л.К.). До того моменту я навіть за дубль належним чином не встиг пограти. І тут Віктор Євгенович Прокопенко запросив кількох молодих хлопців, в тому числі і мене, в основу. Немалу роль в цьому відіграв і Семен Альтман, який багато займався з молоддю.

У тому «Чорноморці» що не ім’я, то зірка: Гришко, Нікіфоров, Шелепницький, Сак, Цимбалар, Гецко. Від кого відчували особливу підтримку?

— Я отримував величезну допомогу і опіку від усіх хлопців. Із вдячністю згадую Цимбаларя, Гецка, Кошелюка. Разом із молодшими хлопцями я розумів, що треба тримати дистанцію. Але ми завжди могли розраховувати на старших партнерів. Ті ж Гришко, Третяк, Щербаков спілкувалися з нами на рівних. Чимало залежало від тренера. Прокопенко фактично зробив той колектив.

— Віктор Євгенович — людина-легенда…

— Із ним працювалося легко. Не пригадую, щоб Прокопенко колись був у поганому настрої. Завжди з усмішкою, завжди привітний. Підійде, пожартує, розкаже анекдот. Було приємно працювати з такою позитивною людиною. Семен Альт­ман також був добродушний, але запам’ятався мені, як більш серйозний наставник, який все бачить і контролює.

Перший чемпіонат ви розпочали у «Чорноморці-2», який грав у першій лізі. Кілька ваших одноклубників, а також з десяток українських футболістів розпад СРСР сприйняли однозначно — треба вирушати за кордон. У вас таких планів не було?

— Я був занадто молодий, щоб кудись їхати. У мене було одне зав­дання — грати в «Чорноморці» і закріпитися в основному складі. В другу команду мене перевели не випадково. У лінії атаки була відчутна конкуренція: Сергій Гусєв, Іван Гецко, Олександр Щербаков. «Чорноморець-2» зірок з неба не хапав і був аналогом дубля. Ми мали чітку мету — щоденно зростати і отримати запрошення із першої команди. Тренувалися ми з основою, але грали у першій лізі.

— Коли зрозуміли, що конкуренцію в зубрів не виграєте і повинні їхати за досвідом та ігровою практикою в іншу команду?

— Мені справді було важко і я потребував змін. Одного разу до мене підійшов Семен Альтман і запитав: «Ти б не хотів на рік з’їздити в оренду?». Саме в цей час на збори в Одесу завітала тернопільська «Нива», а трохи раніше її прийняв Леонід Буряк. Очевидно відбулася певна розмова, а я без проблем погодився. Поїхав на захід і затримався там на півтора року. Це був дуже хороший період.

— Які спогади про Тернопіль?

— Дуже хороші враження. Згадую той час із задоволенням, особливо коли спілкуюся з екс-партнерами: Дмитром Тутиченком, Дмитром Тяпушкіним. У «Ниві» все співпало: я багато грав, у нас були непогані зав­дання, команду тренував молодий і класний тренер Буряк. Словом, пазл склався.

— Що скажете про тодішнього президента «Ниви» Володимира Аксьонова?

— Володимира Григоровича  знав ще раніше, коли мене запрошували в молодіжну збірну України, де він свого часу працював. Початок 90-х — часи тяжкі. Купони, фінансова невизначеність, самі розумієте. Аксьонов намагався робити все від нього залежне, щоб команда грала на належному рівні. З ним клуб був на плаву. Потім прийшов новий президент — Володимир Коваль. Буряк із команди пішов, я також не залишився.

— Про тернопільський період Буряка доводилося чути лише позитив…

— По-перше, Леоніда Йосиповича ми знали як футбольну зірку. Перше враження від зустрічі — велика повага. Ми прислухалися до нього, оскільки Буряк міг розказати не лише про футбол. Жили на базі, збиралися разом, дивилися футбольні передачі… Тренер міг розповісти щось цікаве, з власного досвіду. Освічена людина, яку приємно послухати і корисно повчитися.

— У першому своєму сезоні в Тернополі ви забиваєте 7 м’ячів у 15 поєдинках. На той момент вам не випов­нилося ще й 19-ти. Що не дозволяло вам розкритися повною мірою ще в «Чорноморці»?

— По-перше, в Одесі я грав набагато менше через конкуренцію. У Тернополі я мав довіру, грав у кожному матчі майже без замін. Моментами, звичайно, щастило. Забив м’яч, другий — і пішло.

— Уже в другому матчі у футболці «Ниви» вам вдалося оформити дубль, а ваша команда здолала «Шахтар» з рахунком 3:1. Казка?

— Пам’ятаю той матч, звичайно. У мене навіть фотографії з нього залишилися. «Шахтар» тоді ще не був тією командою, яку ми зараз знаємо. Однак вони завжди були на виду, вважалися кубковим бійцем. У чемпіонаті СРСР мали реноме міцного середняка, а в Україні вважалися одним з лідерів. Приємно було. Хотів би додати, що у нас була чудова підтримка вболівальників — на кожному матчі збирався весь стадіон. У такій атмосфері грати було одне задоволення.

— «Нива» тих часів базувалася на трьох китах: вболівальниках, тренерові і чудовому колективі. Спілкувався з більшістю ваших екс-партнерів. Тяпушкін, Грегуль, Корпонай, Василитчук, Біскуп, Тернавський, Бабій, Лобас, Цісельський — кожен з них відзначав ці три фактори.

— Безперечно. До вашого списку додав би ще фінансове благополуччя. Це чотири фрагменти, на яких все базується. Більше нічого й не треба. У «Ниві» все це було.

— Як вам вдалося уникнути в колективі поділу на когорти: місцеві, одеські, решта приїжджих?

— Іногородніх було справді багато. Жили ми всі на базі, тому постійно були разом. Жив у номері з Дмитром Тупчієнком. Тісно спілкувався з Дмит­ром Тяпушкіним, Сергієм Леженцевим, Іваном Корпонаєм. Хоча ладнав зі всіма і проблем ніколи не виникало.

Запалення, «Андерлехт», Свердловськ

— Ваша вдала гра за «Ниву» не залишилася непоміченою — наставник молодіжної збірної України Володимир Мунтян запросив вас до синьо-жовтої команди.

— Той період запам’ятався мені також і викликом до національної збірної, яку очолював Олег Базилевич. Збір відбувався у Дніпропетровську, де я провів 10 днів. На поле не виходив, але в розташуванні команди тренувався. Можу сказати, що дуже багато корисного почерпнув для себе. Щодо молодіжки, то у нас був дуже хороший колектив. Левову частку становили майбутні зіркові кияни: Ващук, Шовковський, Дмитрулін, Реб­ров, Косовський. Тренувався з нами і Андрій Шевченко, хоч був трохи молодшим. Шкода, що нічого суттєвого не виграли.

— У сезоні 1993-1994 років «Нива» фінішує на сьомій сходинці і встановлює персональний рекорд. Могли піднятися ще вище?

— Від шостого місця нас відділяло одне очко (Олег Леонідович помиляється — «Нива» і «Кривбас», що фінішував шостим, мали однакову кількість очок, і криворіжці обігнали тернополян лише за додатковими показниками. — Л.К.). Насправді завдань високих у нас не було. Типовий середнячок за всіма критеріями. Якби ставили серйозніші завдання, то могли претендувати на щось вище. Із таким складом однозначно.

— За підсумками сезону ви забиваєте 14 м’ячів і стаєте четвертим в гонці бомбардирів. Не сумніваюся, що отримували запрошення не лише від «Чорноморця», який хотів вас повернути…

— На той момент був хороший варіант з московським «Локомотивом». Одного разу до нас на базу приїхав президент цього клубу — Валерій Філатов. Він запропонував мені стати гравцем «Локомотива». Не знаю, чому не склалося — не все залежало від мене. На той час про такий варіант я міг лише мріяти. Можливо, Буряк розраховував на мене в Одесі і не відпустив.

— Після успішного сезону ви повертаєтеся в рідну Одесу, але за «Чорноморець» граєте не так часто. У чому справа?

— Я захворів на запалення легенів. Фактично півроку вилетіло — спочатку лікувався, потім відновлювався. Сезон пішов нанівець. Це вибило мене з колії.

— У команді вже не було Сергія Гусєва та Івана Гецка, ваших конкурентів, однак з’явилися Тімерлан Гусейнов і Віталій Парахневич. Було важко?

— Ні, важко не було. Коли я тільки приїхав, то Буряк відразу сказав: «Гратимеш у парі з Гусейновим». Але через банальний збіг обставин я не зміг себе проявити.

— Після травми, про яку ви згадували в одному з інтерв’ю, ви сказали: «Мій потяг вже пішов». Розуміли, що не зможете повернутися на свій рівень?

— Я знав, що таке професійний футбол і розумів, що пропущені півроку не пройдуть безслідно. Духом я не падав і доклав усіх зусиль, щоб повернутися на свій рівень. Була мотивація — довести самому собі, що я можу грати у футбол. Хоча настрій був не найкращий.

— Повернення в «Чорноморець» дозволило вам зіграти у єврокубках. Що пам’ятаєте про нульову нічию 1995-го з французьким «Лансом» у Кубку УЄФА?

— Рівень французів був вищий. Можливо, «Ланс» недооцінив нас. То був лише перший матч, він видався рівним. Ми навіть виграти могли. У матчі-відповіді суперник нас не зауважив, здолавши з рахунком 4:0.

— У тому ж році вас запрошують у бельгійський «Андерлехт». Наскільки реальним був той трансфер?

— Як на мене, то на 100 відсотків. У Бельгії я провів майже два тижні, зіграв у чотирьох контрольних матчах. У кожному поєдинку забивав м’ячі. Був переконаний, що жодних проб­лем не виникне. Насправді я знаю, в чому причина. Мені шкода, що так сталося.

— Не домовилися по фінансах?

— Так. Бельгійці були зацікавлені в мені. Бачив це по їхньому ставленні, по розмовах. Шкодую, бо кар’єра могла скластися зовсім інакше.

— Спочатку перехід у «Локомотив» зірвався, згодом хвороба, а потім ще й ця історія з «Андерлехтом». Руки не опустилися?

— Про «Локомотив» я взагалі не шкодував. У мене з дитинства була мрія — грати за рідний «Чорноморець». Тому мотивація нікуди не зникала. Хвороба минула, а сталося все так, як і мало бути. Я мав рухатися далі.

— Замість Бельгії ви їдете у Свердловськ, де підписуєте конт­ракт із місцевим «Уралмашем», командою, що дійшла до півфіналу Кубка Інтертото і в тому в ж сезоні вилетіла з вищої ліги. Що за парадокси?

— Одесити віддали мене в оренду на півроку. Я пройшов усі стадії в Кубку Інтертото з «Уралмашем». Влітку зателефонували з Одеси: «Повертайся». Команда в Свердловську була хороша. Перше коло закінчили в середині таб­лиці. Далі розпочалися тренерські зміни — на користь їм це не пішло. Півтора місяця ще встиг попрацювати з Віталієм Шевченком, легендою «Чорноморця». Потім я повернувся додому, зате в «Уралмаші» залишився інший одесит Ігор Шуховцев.

Яковенко, записка Кормільцева, пам’ятка над ліжком

— Наступною командою у вашій кар’єрі стає «Уралан». Еліста завжди асоціювалася з чимось незвичним. Взяти хоча б до уваги тренування Павла Яковенка. Як часто в процесі підготовки команди футболісти втрачали свідомість від шалених навантажень?

— Коли я їхав туди, то про шалені навантаження не знав. Мені розказали, що перед «Ураланом» поставлено серйозні завдання. Мені імпонував той факт, що там грає багато українських хлопців і тренер також з України. По приїзді мені все дуже сподобалося: побут, фінансові моменти, екіпірування. Нас одягнули у все новесеньке. Інша справа — навантаження. У Яковенка я дізнався, що таке трьохразові тренування. Раніше про це навіть не чув.

— Яким був розпорядок вашого дня?

— На зборах в готелі підйом заплановано на 6:30. Потім — тренування на піску. Приходиш в номер, випив соку — і знову до праці. Максимум встигав полежати півгодинки. Ніхто навіть не переодягався. І знову до роботи. Щоденні тренування не особливо відрізнялися від зборів. Було важко, але команда давала результат.

— Усі витримували такі умови? Майбутній гравець збірної України Сергій Кормільцев, здається, писав записки…

— От вам історія. Не пригадую, на яких саме зборах ми були. Два тижні попрацювали, повернулися в Москву. Додому нас не відпускали. Дозволили приїхати жінкам. Трішки побули разом і знову вирушили на тренувальний збір. В якийсь момент Кормільцев не витримав такого режиму. Сергій жив у номері разом з іще одним майбутнім гравцем нашої збірної — Артемом Яшкіним. Приходимо зранку на тренування, а Кормільцева немає. Яшкіна запитують — він теж нічого не знає. На тумбочці записка: «Більше терпіти ці навантаження не можу. Всім дякую, вибачте». Через три-чотири дні Кормільцев повернувся.

У Яковенка була особлива методика…

— Тренування були важкі, годі й казати. Однак разом з нами всі нормативи виконував старший син тренера, Олександр, який донедавна грав за «Динамо». Тоді Сашкові було десять років, але він на рівні з нами усіма тренувався і витримував навантаження. У плані техніки він міг дати фору багатьом зі нас. Пройшло п’ять років і Яковенко-молодший поїхав за кордон, де й розпочалася його професійна кар’єра. Потенціал хлопця вражав усіх.

— До Павла Яковенка можна було підійти з особистими проханнями?

— Так, жодних проблем. Можна було порадитися стосовно будь-якого питання. Інша справа — футбол. Тут з ним було важко сперечатися. Якщо він це сказав, то так і має бути. Це було його бачення, але крок вправо-вліво заборонявся. До речі, була в мене ще одна життєва ситуація. Мені повідомили, що в Одесі обікрали мою квартиру. Винесли все. Підходжу до Яковенка: «Можна додому з’їздити, з міліцією поспілкуватися?». На це тренер відповів відмовою. «У нас серйозна гра» — сказав. Насправді нічого особливого не було. Мене без проб­лем замінював хтось із хлопців.

— Так і не відпросилися?

— Якимось дивом вдалося навідатися в Одесу. Щоправда, коштувало це мені дорого. Яковенко трохи образився. Для нього футбол завжди був на першому місці.

— Як можете охарактеризувати Елісту, місто, де базувався «Уралан»?

— Давно там не був, не знаю, як зараз. Можливо, відбулися певні зміни, але на той час в місті була одна велика вулиця в центрі з готелем, в якому ми проживали. Ще був ринок… Ось вам і все місто.

— Вечірній променад Елістою — річ практично нереальна?

— Так, там не було де розігнатися. Щоправда, в місто ми не виходили не лише через відсутність визначних місць. Режим у Яковенка був такий, що вільного часу майже не було. У Павла Олександровича була чітко налагоджена програма підготовки до матчів, тому графік у нас був розписаний заздалегідь.

Українська діаспора в «Уралані» вражала: Грицина, Ковалюк, Медін, Тутиченко…

— Із України нас було десятеро. Хоча ми товаришували з усіма. Тоді ще росіяни Кормільцев з Яшкіним були, потім приїхав Олексій Смертін, що згодом у «Челсі» грав. Наші дружини жили зовсім недалеко — метрів зо 200 від нас. Але парадокс полягав у тому, що ми їх практично не бачили. Колектив у нас був чудовий. Гарний настрій у команді підкріплювався і стабільними перемогами. У таких умовах працювати одне задоволення.

— По Смертіну було видно, що у складі «Челсі» не загубиться?

— Приїхав він до нас влітку, перед другим колом. Помітно, що хлопець хороший, впевнений у собі. Олексій полюбляв підкати на тренуваннях — в колектив влився швидко. В Елісті надовго не затримався і вже через рік грав за «Локомотив».

— Президентом «Уралану» був президент Республіки Калмикія Кірсан Ілюмжинов, що очолює більше 20-ти років Міжнародну шахову федерацію (ФІДЕ). Він був активним учасником процесів, що відбувалися в клубі?

— Так, увагою нас не обділяли. Щомісяця відбувалася зустріч — уся команда вирушала на прийом до президента республіки. Вертикаль у клубі була побудована непогано. Дійшло навіть до того, що в кожній кімнаті над ліжком футболіста висіла така собі пам’ятка: наші завдання на сезон, нагадування про те, що ми маємо стати першими. Виховували в нас дух переможців.

— В одному з архівних інтерв’ю Ілюмжинов розповідав, що подарував елітний автомобіль Павлу Яковенку. Футболісти також отримували подарунки від президента у стилі, що потім запровадив Рамзан Кадиров?

— Першочергово нам пообіцяли: виходите з першого місця у вищу лігу, відповідно отримуєте кожен по автомобілю. Так все і сталося, але за місяць до завершення сезону я вимушений був поїхати — дружина завагітніла другою дитиною, не витримала в Елісті, і ми змушені були повернутися додому.

Гусейнов, Аронов, Окоча

— Після «Уралану» ви повертаєтеся в Одесу. Однак підписуєте контракт не з «Чорноморцем», а зі СК «Одеса».

— Клуб тоді прийняв нинішній президент «Чорноморця» Леонід Климов. Його фірма «Примор’я» взяла під своє крило СК «Одеса». Климов почав збирати хорошу команду з екс-гравців провідного клубу Одеси. Завдання були амбітними — вийти з другої ліги у першу, а потім замахнутися на вищу. Люди полюбляли нашу команду, стадіон «Спартак» заповнювався завжди, а ми віддячували хорошою грою і результатами.

— Одесити не керувалися принципом «Одне місто — одна команда»?

— У «Чорноморця» на той час були певні проблеми, тому свою порцію симпатії отримали і ми. Одеса з позитивом сприйняла наше дербі. Ми якось навіть у Кубку України зустрілися і перемогли «моряків» (за сумою двох матчів СК «Одеса» пройшла далі, а Олег Мочуляк забив один із гм’ячів. У тому розіграші його команду в 1/8 фіналу зупинило «Динамо». — Л.К.).

— У синьо-чорній футболці вам знову не щастить. 1999-го повертаєтеся в «Чорноморець», але фактично у тому ж сезоні команда залишає елітний дивізіон. Шансів врятуватися не було?

— Тренери змінювалися, грошей не було, трансферів не проводили. Вирішили піти простим шляхом — на базі СК «Одеса» реформувати «Чорноморець». Трохи не вистачило часу для того, щоб сформувати хороший клуб.

— Не один рік пліч-о-пліч вам доводилося грати з легендарним Тімерланом Гусейновим. Які у вас спогади про цього культового нападника?

— Тімерлан був дуже імпульсивним і емоційним футболістом. За ме­жами поля лідером він не був. Однак на полі вів команду за собою, забивав м’ячі. Запам’ятався мені небагатослівним. Я знаю ще й трохи іншого Тімерлана Гусейнова. Того, який працював помічником головного тренера у овідіопольському «Дністрі», де я закінчував кар’єру. Це спокійна людина, без емоцій. Який він насправді — той запальний чи цей спокійний? Я не знаю. Хлопець, в жилах якого тече південна кров, напевно, таким і має бути. Свою роботу на полі він робив перфектно.

— На початку тисячоліття ви переїжджаєте у Крим, де стаєте гравцем «Таврії». Чому залишили Одесу?

— У «Чорноморці» мене все влаштовувало, але мені зателефонував Олександр Іщенко, що прийняв «Таврію», і запросив у Сімферополь. Керівництво про все між собою домовилося. Таким чином я став першим футболістом, який був проданий Леонідом Климовим на посту президента «Чорноморця». Той факт, що «Таврія» ставила собі за ціль вихід у єврокубки, не міг не імпонувати. Умови трансферу задовольнили обидві сторони.

— Ви стали свідком того, як у «Таврії» народжувалася зірка вашого колеги по атаці Васіла Гігіадзе. Це був найсильніший форвард, з яким вам доводилося грати в парі?

— Васіл прийшов у «Таврію» трохи раніше за мене. Його любили вболівальники і генеральний директор клубу Рувім Аронов. Вплив Аронова був дуже серйозним. При потребі міг і тренеру склад на гру підказати. Гігіадзе був сильним форвардом, хоча частенько любив м’яч перетримати. З іншої сторони, вболівальникам він зав­жди подобався. У нас у колективі був співвітчизник Васіла…

— Гоча Трапаїдзе.

— Так, обидва хлопці компанійські. Коли в команді не більше двох грузинів, то це дуже добре.

— Про Аронова ходить багато легенд. Кажуть, Анатолій Заяєв запримітив майбутнього функціонера в театрі.

— Так, притча така існує, хоча насправді ніхто не може сказати ствердно.

— Аронов навіть під час матчів поводив себе не дуже стримано…

— У клубі його поведінка була такою ж. Він же головним був. Ну, формально, у нас ще був президент Віктор Карасьов. Однак ми його майже не бачили, і всі питання вирішував Аронов. Я до Рувіма ставився нормально. Ті ж місцеві хлопці трохи його побоювалися. Самі розумієте, які часи були.

— Певні джерела повідомляли, що Аронов вже вийшов з місць позбавлення волі…

— Чесно кажучи, не знаю. Нещодавно в пресі читав про ті події. Відбувалося це все якраз тоді, коли я грав за «Таврію». Виявляється, і у нас на базі це творилося. Страшні речі…

— Ще одна колоритна постать сімферопольського клубу, щоправда, з переліку футболістів — це нігерієць Учечукву Увакве, який, крім України, встиг пограти в Того, Грузії, Англії, Норвегії і В’єтнамі. Що про нього пам’ятаєте?

— Як на мене, то його запросили у команду виключно для вболівальників, як екзотику. Аронов казав, що треба його періодично випускати на поле. Я грав у кількох командах, де були чорношкірі хлопці, але вони мені здалися більш порядними, ніж Увакве. Нігерієць не особливо спілкувався з партнерами. Я його до кінця так і не зрозумів.

— У «Таврії» ви зіграли, мабуть, один з найбільш пам’ятних матчів у житті. Український клуб зустрічався у Кубку Інтертото з французьким «ПСЖ». За парижан тоді грали Окоча, Летізі, Хайнце, Дею, Менді…

— А на трибунах сидів Рональдіньйо. Він тоді якраз із відпустки повернувся і ще не грав.

— Вам у центрі поля протистояв Джей-Джей Окоча…

— Проти нігерійця мені довелося діяти персонально. Окоча грав у опорній зоні, в «Таврії» я також діяв у середині поля. Це футбольна зірка і дуже сильний футболіст. Тренер сказав мені: «Якщо дозволиш йому прийняти м’яч, то потім нічого не вдієш». Довелося грати на випередження.

— Удома «Таврія» програла лише з різницею в один гол.

— Ми взагалі перемагати могли. У мене тільки два моменти було — воротар потягнув. У Сімферополі нас підтримував увесь стадіон. У Франції, звичайно, було важче. Там ми програли з рахунком 0:4.

Кубки, 13 румунів, сонні казахи

— Ви грали у багатьох командах, тому можете порівняти. Де вас найбільше вразили вболівальники?

— В Одесі завжди класно вболівали. Мені пощастило менше, адже я грав у «Чорноморці» тоді, коли команда не особливо виблискувала. Таких результатів, як у Альтмана чи Григорчука не було, тому бум місто не переживало. У Тернополі було цікаво, адже стадіон невеликий, але майже завжди заповнений. Атмосфера зовсім інша. У Казахстані, де я також грав, люди дуже люблять футбол і зав­жди щиро підтримують команду.

— Розпочали ви свій казахський період кар’єри у «Таразі»…

— Зі мною туди поїхали одесити Руслан Романчук і Василь Стежковий. Вася, щоправда, кілька матчів провів, отримав травму і взагалі закінчив з футболом. Команда у нас була середня, але колектив підібрався хороший. Я забив найбільше м’ячів у складі «Тараза», а в кінці сезону ми стали володарями Кубка. Це була перша і єдина перемога цієї команди на даний момент у цьому турнірі. Для жителів міста то була видатна подія. Через рік я знову виграв Кубок Казахстану, але вже у складі «Женису». Мене почали називати фартовим. Казали, що я приношу удачу і перемоги в кубках. До цих двох успіхів я вигравав Кубок Молдови у складі «Зімбру».

— Щоправда, у Кишиневі у вас не склалися відносини з тренером…

— Румунський наставник Габі Стан тримав у команді 13 футболістів-співвітчизників. Потім виявилося, що у них один агент, і кожен гравець, згідно з певними домовленостями, повинен отримувати ігрову практику. Все було прив’язано до фінансів. Однак ми змогли виграти Кубок. Стан давав шалені навантаження. Для мене вони не були легкими навіть після школи Яковенка. Румунського фахівця порівнювали з Валерієм Лобановським. Одного разу на зборах виходимо на тренування, а поруч з полем стоїть «швидка». Ми спочатку не знали, для чого нам знадобиться машина «швидкої допомоги».

— І для чого?

— Румунські хлопці розказали — в одній зі своїх попередніх румунських команд Габі Стан давав такі навантаження, що футболістам ставало зле і вони потребували медичної допомоги. Для зручності підігнали «швидку». Відчуття, звичайно, не з найкращих.

— Повертаючись до Казахстану, розкажіть, що вам особливо запам’яталося про цей етап кар’єри?

— У країні є два великих і розвинених міста — Алмати і Астана. Перше місто — колишня столиця, вражає величчю… Астана ж будувалася «з нуля». Вже у 2005-му там було дуже красиво. Сподобався центр міста — все в дзеркалах, скляне. Справжня світова столиця. Нині, коли спілкуюся з хлопцями з Казахстану, вони кажуть, що інфраструктура ще більше розвивається. Інші міста — Тараз, Атирау є традиційними представниками радянського містобудування. Щоправда, чистенько там, красиво. Всюди прапорці, все розмальовано… Люди ще живуть тими часами.

— Після Казахстану ви вирушили в Узбекистан. Бухара вразила спекою?

— Знаєш, у Казахстані також було спекотно. Температура +40 чи +50 — 
звичне явище. Зате зимою доходило до –40 градусів за Цельсієм. Коли я приїхав на збори в Астану 10 січня, то термометри показували –40. Для них це нормально — діти ходять до школи, машини їздять, все нормально. У Бухарі таких перепадів не було, але жити там надзвичайно важко. Як там люди існують, не уявляю. Втім, є й свої переваги — дуже багато фруктів, овочів, екзотики… Ціни дешеві і помірні.

— Якісь особливі страви куштували?

— Куштував усе, що мені рекомендували. Їв навіть бичачі яйця. Доволі смачно.

— Сім’я подорожувала з вами?

— Дружина з дітьми часто приїжджала до мене, але постійно перебувала в Одесі. Розумів, що адаптуватися сім’ї буде непросто. Це при тому, що Казахстан — нафтова країна. Рівень дуже високий. Красиві будівлі, активний рух літаків. У футбольному плані також не обійшлося без стабільного розвитку. Запрошували іноземних тренерів, які запроваджували прогрес. Однак на даний момент збірна ще не демонструє футболу високої якості.

— У чому основна причина?

— Звертав увагу на місцевих молодих футболістів. Вони якісь всі сонні ходять, на своїй хвилі. Думають про щось своє, приймають якісь специфічні препарати. Це у 15-16 років. Тренер щось розповідає, але молодь не слухає. Тому і збірна результатів не демонструє серйозних.

— Тепер, озираючись назад, намагалися б щось змінити у своїй кар’єрі?

— Звичайно, зі сторони видно краще. Вважаю, що моя футбольна кар’єра була не такою вдалою, як би мені цього хотілося. Можливо, я помилявся і не все від мене залежало. Одначе, шкодувати немає про що. Діти народилися під час футбольної кар’єри, спогадів багато хороших... Півтора року тому народилася третя дитина. Тому і зараз приємних турбот вистачає.

Любомир КУЗЬМЯК.

Patrick-Україна

.